Зв'язок волошки з житом пояснюється тим, що вона була завезений до нас разом із житом із західної частини Азії. Росте волошка синя лише серед жита, а якщо зустрінеться в іншому місці – значить, колись тут було житнє поле. Не випадково волошка завжди була важливим атрибутом свята закінчення жнив та запорукою родючості. Дивляться люди на волошки – милуються, збирають із них букети, плетуть вінки.
Цікаві факти про волошку:
✔ Волошка має понад 550 видів! Серед них є зовсім не сині: вони бувають і ліловато-червоні, і рожеві, і майже білі. Більшість видів цього роду має південно європейське походження.
✔ Волошка була відома ще древнім римлянам.
✔ З 1968 року волошка синя є національною квіткою Естонії.
✔ Під час розкопок гробниці Тутанхамона було знайдено безліч предметів з дорогоцінних каменів і золота. Але знайдений в саркофазі маленький вінок з волошок потряс археологів. Квіти висохли, проте зберегли колір і форму.
✔ У деяких країнах Європи волошка відома під назвою – Німецька квітка (квітка з німецьким характером). Найбільшою любов'ю і популярністю волошка користувалася і користується у німців. Особливо ж вона стала їм дорога з тих пір, як стала улюбленою квіткою імператора Вільгельма I і його матері, королеви Луїзи...
✔ У траволікуванні засушені квітки волошки здавна використовували як сечогінний та жовчогінний засіб.
✔ Листя волошки має аромат м'яти, гвоздики і лимона. Вони використовуються як приправа при консервуванні та у м'ясних продуктах. Застосовуються для приготування ковбас, паштетів, консервів, при засолювання. В харчовій промисловості барвники, отримані з волошки, використовуються дуже давно.
✔ Волошка приносить користь, адже в її квітках – багато меду: бджоли, джмелі так і в'ються над ними.
✔ Волошки використовуються у косметиці. У наш час з блакитної волошки отримують нешкідливу для здоров'я блакитно-синій барвник, що використовується в парфумерії для фарбування парфумерних препаратів.
✔ Забарвлення квітки дуже стійке, воно майже не змінюється на сонце, тому за старих часів квітки волошки використовували для фарбування вовняних тканин, а також волошки використовували для виготовлення синіх чорнил.
Цікаво, а чому цю квітку назвали волошка?
У волошки дуже цікава історія і про неї складені легенди. Існує кілька версій, що пояснюють етимологію цього слова. По одній з них у волошки давньогрецьке коріння: «базилікон» – царська квітка.
В одній з давньоримських легенд говориться, що ця квітка отримала свою назву на честь синьоокого юнака на ім'я Ціанус, який був вражений його красою, збирав ці сині квіти і плів з них гірлянди та вінки. Юнак навіть одягався у сукню синього кольору і не залишав полів доти, доки всі улюблені ним волошки не були зібрані до єдиного. Прекрасного юнака одного разу знайшли мертвим на хлібному полі, оточеному волошки. Дізнавшись про це, богиня Флора за таку сталість і на знак особливого до нього розташування перетворила тіло юнака на волошка, і всі волошки стали називати ціанусами (ціанус – значить синій).
За давньогрецькою легендою, волошка – «квітка Кентавра», або Центавра, звідси латинська назва волошка – Центауреа (наукова назва волошки синьої – Centaurea cyanus), був у лікувальному арсеналі кентавра Хірона, який виховував у глухому лісі. Старий кентавр володів даром цілительства, лікував мазями, настоями з трав, і однією з його улюблених рослин якраз і була «центауреа» – волошка синя. Він знайшов, що сік волошки, особливо Centaurea jacea, має дорогоцінну властивість загоювати рани, і зцілив їм собі завдану отруєною стрілою Геркулеса рану. Це стало приводом назвати рослину Centaurea. Що стосується другої половини його назви – «cyanus», то вона латиною просто позначає «синій», забарвлення, яке є характерним для нашої квітки.
Українська легенда Русалчині квіти
Жив у селі один заможний пан, який мав красеня сина. Парубок, кажуть, нібито Василем і звався. Статний, синьоокий, ліпшого ніде не було.
Побачила його якось Русалка та й закохалася. Сидить було на межі, квіти перебирає, та все в той бік поглядає, звідки Василь міг би появитися.
Та от якось парубку довелось неподалік того місця проходити, і тільки він на неї подивився, як вона тут же зачарувала хлопця. Василь надіть не помітив, як кинувся за нею у жито.
Повела Русалка його житами, полями, і зачарований хлопець ганявся за нею без відпочинку. І ні одної ночі, ні одної миті очей хлопцю стулити не дала русалка, все не могла ним намилуватися, до себе й не підпускала близько.
Парубок не міг збагнути, ні де він є, ні що з ним діється. Так минув тиждень. Нарешті, вибився він із сил, впав серед жита і заснув міцно-міцно. Прокинувся – ніде нікого, тільки жита кругом, як стіна зелена. Отямився хлопець, та де б то він знав, що не покинула його Русалка. А вона і на справді була недалечко.
Оберігаючи сон Василя, вона збирала на вінок квіти. Підхопився парубок і пустився тікати. Побігла й вона слідом. Жито під нею хилилося, як од вітру, і тут же вставало, а за ним не встигло й підвестися, як розгнівана Русалка опинялась майже поруч. А хлопець щосили продовжував бігти.
Та біля самої межі Русалка наздогнала Василя. Вона, мабуть, і раніше його догнати могла, але ще сподівалась, що Василь сам повернеться до неї. Ступи він ще крок, і ніколи б Русалка, більше не побачила парубка, адже вона тільки в житі силу мала. Глянула ще раз на коханий блиск синіх очей, а щоб не упустити навіки, дихнула подихом холодним і на тому місці, де стояв Василь, гойднули голівками дві квітки-волошки, ніби двоє його очей.
Русалка тут же розтанула і з того часу більше не з’являлась жодного разу. А волошки і зараз, по житу ростуть. І хоч тепер розвелося їх видимо-невидимо, русалки ревно їх стережуть і готові залоскотати кожного, хто зірве бодай хоч одну квітку. Але то вже інші русалки, та й волошки зовсім не ті.
Чарівна старовинна легенда про волошки є у Паоло Мантегацці.
Одного разу небо дорікнуло ниві в невдячності:
– Все, що населяє землю, дякує мені. Птахи посилають мені співи, квіти – пахощі і колір, ліси – таємничий шепіт, і тільки ти не висловлюєш вдячності, хоча не хто інший, а саме я наповнюю корені злаків дощовою водою і змушую визрівати колоски.
– Я тобі вдячна, – відповіла нива. – Я прикрашаю ріллю вічно хвилюючою зеленню, а восени покриваю її золотом. Інакше я не вмію висловити свою подяку. Допоможи мені. Підкажи, що зробити і я буду обсипати тебе ласками і говорити про кохання.
– Добре, – погодилося небо, – якщо ти не можеш піднятися до мене, то я піду до тебе.
Миттєво трапилося диво, серед колосків виросли чудові сині квіти, схожі на цвіт з спекотним небом. З того часу колоски хлібних злаків при кожному подуві вітерця схиляються до посланців неба – волошок і шепочуть їм ніжні слова.
Легенда Русалчина помста
Одного разу закохалася русалка в молодого красивого парубка Василя. Здалеку під прикриттям очерету невідривно слідкувала вона за красенем-юнаком.
Але одного разу, коли підійшов Василь до річки умитися, вона не витримала і постала перед ним у всій своїй красі. Вони покохали одне одного, і стала русалка кликати юнака у свою водну стихію, а Василь умовляв її залишитися на землі. У всьому в них було розуміння, не могли вони лише домовитись, де їм жити разом. І коли зрозуміла русалка, що не залишить Василь-хлібороб свою рідну землю, у відчаї перетворила його в скромну квітку, що росте на полях, але цвітом нагадує голубу стихію.
Люди ж співчуваючи молодому хлопцю і його матері, в якої він був один, в пам´ять про нього назвали цю квітку іменем юнака – Васильком. Може, через те в багатьох районах України волошку називають саме так – «васильок».
Легенда Васильок і Волошка
Це було дуже давно. Багато, багато років тому, коли люди могли ставати квітами, а квіти перетворюватися на людей.
На узгір’ї стояла чепурненька хата. А жила там удова, в якої був красень-син. Високий та ставний, з голубими очима, як вода у затінку, а волосся, немов достиглі житні колоски. Звали того хлопця Василем, а мати лагідно називала Васильком. У хлопця були золоті руки. Змайстрував він собі сопілку, виходив ранками на гору і починав грати. Від тієї мелодії прокидалися пташки, піднімали свої сонні голівки квіти, розправлялися трави на луках. Оживала вся природа і зачаровано слухала дивну музику. Юнак не помічав нічого навкруги, був захоплений своєю грою.
Одного разу він почув за спиною чиїсь кроки. Повернувшись, побачив дівчину із синіми-синіми очима, немов клаптиками неба, а шовкове волосся хвилями спадало на плечі. Юнак дивився на незнайомку і не міг відвернути очей. Він перестав грати, а дівчина голосно засміялася і зникла поміж деревами, лише її голос ще довго дзвенів у вухах. Юнак пішов додому, але увесь час перед ним поставала синьоока красуня. Ледве, дочекавшись ранку, знову поспішив на гору. Тільки заграв, дівчина знову з’явилася невідомо звідки.
Вони слухали чарівну музику, а чули, як б’ються їхні серця. Слухали гори, долини, ліси – серенаду про велике кохання двох молодих людей. Їм здавалося, що вони довіку будуть разом, вони розуміли одне одного без слів, бо про все розказувала музика.
Та одного разу, повернувшись додому, юнак побачив чужу незнайому дівчину, що вправно поралась коло печі. Мати на німе запитання сина дала тверду відповідь:
– Це твоя жінка, іншої невістки я не хочу бачити.
Суперечити матері не став, кілька днів не виходив із хати, а потім, ледве дочекавшись ранку, нічого нікому не сказавши, знову пішов на гору. Він почав грати мелодію, вона була така сумна та тужлива, що здавалося плакало серце і рвалася душа. Дівчина не з’являлася. Не прийшла вона і наступного дня. Юнак утратив спокій, ходив сам не свій, ні з ким не говорив і вирішив іти шукати.
Довго блукав, але дівчини ніде не було. І раптом у житі побачив синьооку квітку. Вона ніби заглядала йому в душу і благала:
– Не топчи мене.
Юнак про все здогадався. Це сльози його коханої проросли волошками. Затужив хлопець, пішов, не бачачи стежки. А за ним проросли голубоокі васильки. Додому він не повернувся. Мати вийшла з хати і побачила, що все навколо зацвіло квітами. Вона зірвала синьооку волошку і блакитноокого василька, принесла в хату, бо вірила, що квіти знову стануть людьми. А собі дала слово, що ніколи не буде топтати кохання.
Слов'яни також знали про цілющу силу волошки і з давніх часів застосовували цю рослину для лікування низки захворювань. Волошка іноді стає учасником деяких народних свят, пов’язаних із хліборобством. Її використовують у цікавому обряді – «водити колос». У давніші часи це дійство було доволі популярним, масовим. Ось як воно виглядає.
Під час свята молоді дівчата та хлопці збиралися на околиці села. Вони ставали в два ряди один проти одного, бралися за руки, а по руках, як по мосту, йшла прибрана волошками та стрічками дівчинка. Пари переходили з останніх рядів у перші, поки дівчинка по їхніх руках не підходила до ниви. Біля ниви вона сходила на землю, зривала кілька колосків і бігла з ними до села, де її чекали батьки. Хода від села до ниви супроводжувалося співом: «Пішов колос на ниву, На білу пашаницю. Вродіться ж на літо, Жито й пшениця».
Інше свято, де також є як атрибут волошка, має назву «іменного снопа». Воно відбувається, коли вже настав час жнив. Жінки-господарки виходили з хлібом та сіллю зажинати ниву. Перший зжатий сніп неодмінно прикрашали польовими квітами, серед яких є і волошки. Принісши додому, з частини снопа згодом виготовляють різдвяного дідуха, а частину молотять.
Ось така вона, квітка-волошка!
Немає коментарів:
Дописати коментар